Жоден з напрямів економічної науки не виник у вакуумі, а кожен з них має відповідне конкретно-економічне підгрунтя . Україна, незважаючи на своє минуле недержавне становище, була батьківщиною вчених-економіс-тів загальновизнаного світового авторитету.
Степан Злупко
Відмітною рисою розвитку та викладання політичної економії в університетах України було те, що воно грунтувалось на вищих досягненнях світової економічної думки. З початку XIX ст. чітко простежується зв'язок з ідеями А. Сміта, на животворному грунті яких формувалася та розвивалася політична економія в Україні. Видатний український вчений-економіст М. А. Балудянський (1769 - 1847) у своїй "економічній системі" першим з українських економістів у 1806 - 1808 рр. виклав і спробував розвинути основні положення "Багатства народів". Він правильно визначив "теорію Адама Сміта , основану на праці й обміні", як систему, що вбачає багатство народу "в міновій цінності всіх виробів". У 1802 - 1806 рр. чернігівський віце-губернатор М. Політковський зробив перший повний російський переклад праці Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів". Скорочений переклад "Багатства народів" А. Сміта українською мовою у 1913 р. видав О. Михалевич у Львові.
Харківський, Київський та Новоросійський (нині - Одеський) університети стали своєрідними опорними пунктами класичної політичної економії не лише в Україні, але й у всій Російській імперії. Найбільш відомими представниками класичної школи тут були професори Т. Ф. Степанов, І- В. Вернадський, Г. М. Цехановецький, М. М. Вольський та ін. Українські вчені відчутно надавали пріоритет трактовкам проблем вартості і розподілу, капіталу, грошей тощо А. Сміта та Ж.-Б. Сея. Разом з тим у них не було спрощеного зведення природи людини до примітивного "гомо еко-номікуса" А. Сміта (тобто "людини економічної", яка в своїй діяльності керується виключно особистими егоїстичними інтересами). Турбота про примноження національного багатства поєднується у них з розумінням того, що досягнення успіху можливе лише на основі духовності, освіти і морального оздоровлення суспільства. Звідси - критика положень Сміта про продуктивну і непродуктивну працю, багатство, більш широке і правильне розуміння предмету політичної економії.
Для переважної більшості українських політекономів класичного періоду характерним було різко критичне відношення до економічної теорії марксизму (М. X. Бунге*, Д. І. Піхно, А. Я. Антонович таін.). Разом з тим окремі представники економічної науки (М. Зібер, М. Коссовськийтаін.) докладно аналізували теорії вартості (цінності) та інші теорії класичної політичної економії і марксизму, досить прихильно ставились до економічної теоріі К. Маркса і популяризували її.
Глибинну основу інтересу суспільства до економічної думки завжди становила необхідність відшукати вирішення актуальних і складних проблем суспільно-економічного життя в той чи інший період. Зрозуміло, що ці проблеми змінювались у залежності від змін у розвитку суспільства та економіки. Тому в розвитку ідей класичної школи в Україні досить помітно вирізняються два етапи. Перший з них охоплював період до 60-х рр. XIX ст. і характеризувався впливом фізіократії та пізніших варіантів класичної політичної економії. Найбільш відомим представником фізіократичної школи в Україні, яка розвинулась дещо пізніше, ніж на Заході, був Василь Каразин (1773-1842), ініціатор заснування Харківського університету і реформи освіти в Російській імперії. Досить оригінально український вчений вирішував питання про зв'язок народного добробуту, підприємництва та управління. Він підкреслював, що "народна розкіш лише породжує і підтримує дух промисловості у державах". В. Каразин розрізняв матеріальний, моральний і політичний добробут народу, ставив його в пряму залежність від зростання народонаселення, а також від способу управління.
Теорія граничної корисності
Теорія
граничної корисності,
напрямок політекономії, що виникнуло в останній третині 19 в. Розробляли
представники австрійської школи: У. Джевонс, Л. Вальрас, К.
Менгер, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до теорії граничної корисності,
ці ...
Нормування праці в сільському господарстві
Нормування - найважливіший елемент наукової організації
праці, що дозволяє правильно вирішувати питання розподілу і кооперації праці,
розстановки робочої сили, організації та обслуговування робочих місць. Науково
обгрунтовані норми спр ...