Інвестиційна політика здійснюється в рамках національної зовнішньоекономічної стратегії. Її специфіка залежить як від змісту і цілей переважного напряму зовнішньоторговельної політики - імпортної чи експортної політики, - так і від співвідношення між тенденціями зовнішньоторговельної політики - між протекціонізмом і лібералізацією.
Зміст зовнішньоторговельної політики відображається в пакеті державних обмежень стосовно ПІІ (частка закордонної власності, вільний доступ на ринок приймаючої країни, вимога експорту частини виробленої продукції, встановлення квоти використання місцевої робочої сили та ін.), а також на формах стимулювання експорту продукції, виробленої на підприємствах із закордонним капіталом, і одержання переваг для національних факторів виробництва.
Політика імпортозаміщення. У рамках політики імпортозаміщення наголошується на захисті нових чи слаборозвинених галузей промисловості. ТНК сприяють реалізації цієї політики на основі надання місцевим фірмам нової технології, ноу-хау, управлінського досвіду. Одночасно в зовнішньоторговельній сфері держава встановлює високі митні бар'єри, здійснює жорсткий контроль і вводить обмеження на допуск ПІІ.
Державний контроль включає ліцензування допуску іноземних інвестицій з метою обмеження кількості закордонних фірм у національній економіці і зменшення кількості інвестиційних проектів з іноземною участю, включаючи передачу технології, необхідної приймаючій країні. Часто використовується поняття пріоритетної галузі, щоб визначити важливість потенційного інвестиційного проекту для одержання технології і нових товарів. Багато приймаючих країн не просто аналізують інвестиційні проекти з погляду обсягу вкладених інвестицій, використання місцевої робочої сили, сприяння економічному розвитку відсталих регіонів, але й активно відбирають проекти, що принесуть національній економіці реальну економічну користь.
Приймаюча країна може встановлювати вимоги щодо частки місцевих компонентів у вартості продукції, виробленої на підприємствах з іноземними інвестиціями, щоб збільшити шанс одержання закордонних технологій, ноу-хау й інших економічних переваг для місцевих виробництв. Встановлення частки місцевого компонента включає вимогу відсоткової частки закордонної власності при створенні спільних підприємств. У ряді випадків це обмежує до мінімуму частку іноземної участі, що дає змогу місцевим акціонерам отримати право контролю над спільними підприємствами й успішно захищати національні інтереси. На початковій стадії реалізації проекту частка закордонної власності не обмежується, але по закінченні визначеного періоду частина власності іноземного інвестора повинна перейти до місцевого власника. Такий підхід дає змогу іноземному інвестору здійснювати повний контроль над інвестиційним проектом, але тільки на стадії його становлення [14, 104].
Політика стимулювання експорту. Інвестиційний режим у рамках політики стимулювання експорту має іншу мету і засоби регулювання. ПП розглядаються як джерело стимулювання експорту з використанням місцевої робочої сили і, можливо, природних ресурсів. Таку зовнішньоекономічну політику проводять країни, що володіють надлишком трудових ресурсів, а ПП переважно вкладаються в трудомісткі галузі. Стосовно інвестиційних проектів із закордонним капіталом, спрямованих на стимулювання експорту, використовується система державного ліцензування. Держава може пропонувати податкові стимули для фірм, які розширюють експорт (що не потрібно для компаній із закордонною участю, орієнтованих на внутрішній ринок), у т. ч. податкові канікули, субсидовані ставки орендної плати за землю, нежитлові приміщення, субсидування заробітної плати і підготовки кадрів, безмитний імпорт машин, устаткування, сировини, необхідних для налагодження експортного виробництва.
У ряді випадків можуть висуватися вимоги стосовно частки місцевого компонента, тобто купівлі ТНК проміжної продукції і запасних частин у місцевих постачальників. Подібне регулювання має на меті:
• по-перше, сприяти розвитку національного виробництва з урахуванням потенційного розширення передачі закордонної технології;
• по-друге, підвищити прибуток місцевих виробників.
Країни, що відрізняються більш жорстким регулюванням іноземних капіталопотоків, створюють експортно-виробничі зони (ЕВЗ) чи зони вільної торгівлі, що пропонують найбільш пільговий режим для компаній, у т.ч. знижені податкові ставки, безмитний ввіз устаткування й сировини. Але одночасно вимагають експорту всієї виробленої продукції. У цілому далеко не всі приймаючі країни висувають вимоги щодо місцевого компонента стосовно компаній, що функціонують в ЕВЗ, щоб зберегти їхню привабливість для іноземних інвесторів. ЕВЗ є винятком із загальноекономічного режиму, що діє в приймаючій країні. їхній сукупний внесок в економічний розвиток приймаючої держави обмежений.
Ринок праці, політика зайнятості, відтворення робочої сили
Сучасний
етап розвитку зв'язаний з новим поглядом на робочу силу як на один із ключових
ресурсів економіки. Тому свідчення - ріст ролі людського фактора в умовах
технологічного етапу НТР, коли в наявності пряма залежність результ ...
Конкурентоспроможність торгівельного підприємства
Одна з найважливіших задач розвитку підприємства і країни в цілому,
нерозривно пов`язана з ефективністю виробництва, забезпечення випуску
необхідної кількості сучасних виробів та покращення якості, досягнення
конкурентоспроможності пр ...