Умовно можна виділити чотири моделі інноваційно-інвестиційної політики, які були пріоритетними в різні періоди, в різних промислово розвинутих країнах та в різних поєднаннях:
політика «технологічного поштовху» виходить із того, що пріоритетні напрями розвитку науки й техніки має визначати держава, володіючи для цього необхідними матеріальними ресурсами, можливістю здійснення експертизи та інформаційним забезпеченням. Такий варіант інноваційної політики ґрунтується на наявності науково-технічних і соціально-економічних проблем, розв’язати які можна шляхом розробки відповідних державних програми, великих капіталовкладень та інших прямих форм державної участі. Подібну політику здійснював уряд США в 40-50-х роках у період розквіту «великої науки», коли виникли і швидко поширились нові технологічні напрями в галузі електроніки, створення ЕОМ, засобів зв`язку, авіабудування тощо. Така стратегія в різні періоди була характерна для Франції та Великобританії;
політика ринкової орієнтації визнає провідну роль ринкових ресурсів у виборі напрямків розвитку науки й техніки. Вона передбачає обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних досліджень, створенні економічного клімату та інформаційного середовища для запровадження нововведень у фірмах та здійснення досліджень ринку, а також у зменшенні кількості форм регулювання, що не сприяє стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця політика активно проводилася в Японії, ФРН, стала пріоритетною у США в 70-х роках, а у 80-х до неї звернулися в більшості інших провідних країн;
політика соціальної орієнтації передбачає визначене соціальне регулювання наслідків НТП, а процес ухвалення рішення базується на широкому соціально-політичному консенсусі із залученням широкої громадськості. Цей варіант інноваційно-інвестиційної політики ніколи не був основним, але окремі його елементи знаходили своє відображення в політиці різних країн;
комплексна політика, спрямована на зміну економічної структури господарського механізму. Вона передбачає значний вплив провідних технологій на розв`язання соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, на взаємодію суб`єктів господарювання, на рівень життя тощо. Все це вимагає нових форм організації та механізмів управління розвитком науки й техніки. Японія є на сьогодні єдиною промислово розвинутою країною, яка найбільш послідовно, паралельно з ринковою, провадить цю політику, хоча елементи останньої простежуються і у Франції [10, с. 152].
Концепція і моделі управління інноваційними проектами суттєво залежать від вибору інноваційної стратегії. На схемі представлена типологія можливих інноваційних стратегій:
Підтримуючи стратегію технологічного лідерства, держава забезпечує високотехнологічні інноваційні продукти, що характеризуються довгим інноваційним циклом. Довго тривалість циклу пояснюється тим, що розроблені технології починають застосовувати, як правило, лише після багатьох ітерацій, зумовлених недопрацюваннями і помилками при проведенні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.
Стратегія ринкового лідерства характеризується орієнтацією на нову продукцію з коротким циклом розробки, концентрацією на потребах клієнтів і тенденціях моди. При цьому велика увага приділяється зниженню затрат на розробки, ріст виробництва і якості. Успішність реалізації цієї стратегії залежить від можливості протягом короткого інноваційного циклу інтегрувати існуючі високі технології у нові вироби, максимально врахувавши потреб клієнтів.
Стратегію «повільного наслідування» можна порівняти зі стратегією впровадження інновацій імітаційного типу, що характеризується відносно довгим циклом розробки і нездатністю швидко інтегрувати високі технології в нові вироби. Підтримуючи таку стратегію, держава прирікає підприємства не лише на технологічне відставання, а й на значні втрати долі ринку.
Стратегічний напрям «інноваційний спринтер» відрізняється коротким циклом, що забезпечує інтеграцію найновіших технологій в продукцію, яка першою виходить на ринок. В результаті реалізації такої стратегії на ринку з’являється дуже високотехнологічна продукція, котра, на жаль, не завжди може відповідати потребам клієнтів. [10, с. 108]
Спеціальні економічні зони та їх роль в залученні іноземних інвестицій
Спеціальні економічні зони у країнах з перехідною економікою мають сприяти
швидшому становленню ринкових механізмів в окремих регіонах. І в даній роботі
ставиться за мету не лише довести наскільки вільні економічні зони (ВЕЗ) є
ефек ...
Структура потреб підприємства
Важливим фактором розвитку підприємств, установ та організацій є
рівень кадрового забезпечення. Він показує наскільки даний вид економічної
діяльності, спроможний забезпечити вакантні робочі місця достатньою чисельністю
кваліфікованих ...