Розділи економіки

Конкурентні переваги в інформаційній економіці за умов глобалізації

Інформаційна економіка, яка прийшла на зміну індустріальній, налічує в історії свого теоретичного підґрунтя більше півстоліття, а в практиці розвитку - лише два-три десятиліття. Швидкість та масштабність її розвитку, взаємообумовлені процесом посилення глобалізації, сприяли об’єднанню світових ринків, різкому переходу на нові інформаційно-комунікаційні технології, зміні структури виробництва й експорту в бік зростання високотехнологічної продукції та особливо - диверсифікації послуг, їх структурного збагачення і підвищення можливостей для бізнес-спілкування в режимі on-line.

У сучасному глобалізаційному світі стрімкий розвиток інформаційної економіки вплинув також на характер конкуренції та чинники конкурентних переваг. Підвалини інформаційної економіки заклалися передусім у розвинених країнах, де заздалегідь акумулювались інтелектуальні ресурси, відпрацьовувалися інституціональні засади захисту інтелектуальної власності, залучалися фінансові потоки. Україна та інші країни з трансформативною економікою з багатьох причин опинилися на узбіччі стрімкого руху нової економіки. Тому дослідження її конкурентних переваг та розвитку високотехнологічних секторів розвинених країн і України є актуальним, особливо за умов вступу останньої до СОТ.

Проблемам розвитку інформаційної економіки, створеним в її рамках конкурентним перевагам присвячено багато наукових праць, зокрема М. Портера, Дж. Даннінга, Б. Лундваля, Д. Белла, Ф. Махлупа, М. Пората, М. Кастельса, Т. Ніколаєвої, Л. Бєлової, А. Стриженко, В. Гейця, М. Мунтіяна, В. Сіденка, Л. Федулової, В. Новицького, В. Александрової.

Метою даної роботи є дослідження конкурентних переваг інформаційної економіки та розвитку високотехнологічних секторів в Україні порівняно з окремими розвиненими країнами і на його основі обґрунтування напрямів подолання відставання України від сучасних світових тенденцій у застосуванні інформаційно-комунікаційних технологій.

З розвитком суспільного виробництва, посиленням інтернаціоналізації та її наступного етапу - глобалізації, в рамках індустріального, а потім і постіндустріального суспільства змінювалися поняття і сутність конкуренції.

Історично концепція конкуренції ґрунтується на теорії використання в міжнародному поділі праці порівняльних переваг, притаманних національним економікам. За неокласичною моделлю Хекшера-Оліна до факторів національних порівняльних переваг належать природні ресурси, ресурси праці і капіталу.

Порівняльні переваги, отримані країною від природи, не є вічними і не можуть відтворюватись, багато з них впродовж тривалого часу експлуатації вже практично вичерпані чи близькі до цього.

В індустріальному суспільстві конкуренція є основою динамічного розвитку економіки. За формою вона є вільною конкуренцією приватних виробників на відкритих ринках, а за механізмом реалізації - ціновою конкуренцією на внутрішньому і зовнішньому ринках. Зростання виробництва і споживання на душу населення в розвинених країнах сприяло створенню кращих умов для конкуренції фірм і країн на терені світового господарства. Ці умови пов’язані зі зміною вектора конкуренції від переважного використання порівняльних переваг до використання динамічних конкурентних переваг, що базуються на досягненнях науково-технічного прогресу та інноваціях на всіх стадіях економічного обороту - від створення продукту до його надходження споживачам.

При цьому переваги у витратах виробництва (у моделі Хекшера-Оліна) заміщуються перевагами в якості товару чи послуги та в ефективності їх виробництва. Це не означає, що потрібно протиставляти порівняльні переваги за витратами і конкурентні переваги за технікою і технологією виробництва. Конкурентоспроможність будь-якого товару чи послуги визначається, як відомо, зіставленням ціни й якості. Але із підвищенням рівня науко- і техномісткості виробництва зростає вагомість якості товарів для міжнародної конкурентоспроможності.

Концепція національних конкурентних переваг, розроблена М. Портером, ілюструється теоретичною конструкцією у вигляді ромба, вершини якого визначають 4 детермінанти формування переваг (рис. 1)[1].

Рис. 1. Ромб конкурентних переваг М. Портера

Крім традиційно врахованих факторних умов, визначених у моделі порівняльних переваг, М. Портер додав до першої детермінанти ще дві: науково-інформаційний потенціал, який охоплює всі накопичені в країні знання - наукові, технічні, ринкові тощо, а також інфраструктуру (ринкову, освітню, соціально-культурну та ін.). Серед цих факторів він виділяв передусім розвинені, тобто такі, що створюються і постійно розвиваються завдяки творчій праці висококваліфікованих фахівців.

Згідно з концепцією конкурентних переваг М. Портера держава не отримує ці переваги у спадок від минулого, а створює найбільш важливі чинники суспільного виробництва: науково-технічну базу і кваліфіковану робочу силу.

Саме розвинені фактори мають основне значення для отримання країною конкурентних переваг. Ці переваги за "якістю" є більш вагомими, оскільки їх утворення і підтримання пов’язані зі значними інвестиціями як фінансового, так і людського капіталу, що важко передбачити на світовому ринку. Вкладення фінансового і людського капіталу, як правило, повинні бути значними за обсягом і тривалими за періодом функціонування.

За М. Портером, недостатність окремих факторів виробництва може стимулювати розвиток економіки. Наприклад, відсутність родовищ корисних копалин у Швейцарії та Японії змусило фірми широко використовувати ресурсозберігаючі технології.

Друга детермінанта - стан попиту - пояснює, чому наявність внутрішнього попиту сприяє формуванню конкурентних переваг. Внутрішній попит забезпечує компаніям можливість оцінити потреби споживачів, а останні мають змогу вимагати від компаній удосконалення продукції. Це змушує виробників швидше впроваджувати інновації і отримувати додаткові конкурентні переваги, яких не має зарубіжна компанія. При цьому найбільше значення має не обсяг внутрішнього попиту, а його відповідність тенденціям розвитку попиту на світовому ринку. Так, внутрішній попит Японії на економічні легкові автомобілі, цифрову апаратуру, що перевищував світовий, забезпечив японським компаніям провідні позиції у виробництві цих товарів та безперечні конкурентні переваги на світовому ринку.

Споріднені і підтримуючі галузі - третя детермінанта конкурентної переваги. До них належать виробники напівфабрикатів, додаткового устаткування, послуг тощо, але основне їх значення полягає у встановленні тривалих ділових контактів, що прискорювало інноваційні процеси. Групи конкурентоспроможних компаній суміжних галузей господарства, які розміщені в одному регіоні, Портер розглядав як кластери, загальна діяльність яких посилює конкурентні переваги завдяки тісноті ділових контактів, взаємній довірі партнерів.

Четверта детермінанта - стратегія і структура фірм, внутрішньогалузева конкуренція - об’єднує дуже різні, але важливі з точки зору конкурентних переваг фактори. М. Портер вважає, що у кожної компанії повинна бути добре опрацьована концепція розвитку, орієнтована на створення інновацій, а також гнучка система управління, заснована на національних цінностях.

Ця група чинників включає внутрішньогалузеву конкуренцію як головний каталізатор всієї системи конкурентних переваг. Присутність конкурентів у галузі (власній, спорідненій чи підтримуючій) є вагомим стимулюючим чинником, оскільки всі підприємства перебувають в одному середовищі, що стимулює пошук і застосовування інноваційних елементів.

На всі детермінанти конкурентних переваг впливають незалежні сили з боку уряду та випадку. Основна сила впливу знаходиться на боці уряду, який, на думку Портера, повинен бути каталізатором і шукачем нового. Уряд має створювати спеціалізовані чинники виробництва в країні, контролювати відповідність продукції національних виробників стандартам безпеки і охорони довкілля, обмежувати прямі кооперативні зв’язки між конкурентами в галузях, стимулювати зростання продуктивності праці на підприємствах тощо. Що стосується випадку, то його сила є непередбачуваною, і нею неможливо управляти.

М. Портер обґрунтував також концепцію чотирьох стадій, що проходять країни у процесі розвитку економіки і які відрізняються діючими факторами конкуренції. На першій стадії конкуренція створюється на основі факторів виробництва (природні ресурси, праця, фізичний капітал) та технологій, пов’язаних з імітацією придбаного іноземного обладнання. Конкуренція на другій стадії базується на основі стимулювання інвестицій, на третій - на основі впровадження інновацій. Третя стадія відзначається застосуванням у вигляді основних ресурсів знання та інформації. При цьому з переходом від перших до наступних стадій у країні зростають доходи на душу населення, досягаючи високого рівня на третій стадії. На четвертій стадії стимули розвитку вичерпуються і починається спад.

До країн, що здійснили перехід до стадії конкуренції на основі інновацій, належать Фінляндія та Ірландія, а перехід на четверту стадію ідентифікувався у Швейцарії і Швеції на початку 2009 рр.[2]

Конкурентні переваги, пов’язані із залученням ПІІ та діяльністю ТНК, обґрунтовані в рамках ОLІ-парадигми британським вченим Дж. Даннінгом [3]. Аналіз статистичних даних надав змогу Даннінгу дійти висновку, що визначальними факторами в інтернаціоналізації виробництва та вкладенні інвестицій ТНК за кордон є три детермінанти:

переваги володіння (ownership advantages, O-переваги);

переваги розташування (localization advantages, L-переваги);

переваги інтернаціоналізації (internationalization advantages, І-переваги).

За Даннінгом, переваги володіння виникають, коли в країні забезпечена доступність компаній до освічених трудових ресурсів, технічного персоналу і менеджерів, інститутів, що здійснюють НДДКР. У країні, що має О-переваги, завдяки кваліфікованим кадрам забезпечується більш високий рівень розвитку передових технологій, тому вона вважається технологічно конкурентоспроможною. НДДКР, які застосовують ТНК, сприяють розвитку національної інноваційної системи.переваги стосуються рівня розвитку соціально-економічного середовища в країнах, де ТНК вигідно розмістити виробництво.

І-переваги охоплюють фактори, які примушують компанії використовувати розроблені інновації самостійно, не видаючи ліцензій на них іншим підприємствам.

Висновки досліджень за ОLІ-парадигмою підтвердили, що ТНК використовують ПІІ як ефективний засіб залучення передових технологій. Висока частка іноземного виробництва позитивно впливає на національну інноваційну систему, а розходження між нею і технологічними можливостями країни створюють стимул для пошуку і використання науково-технічної інформації компаніями як джерела їх технологічного розвитку.

Дж. Даннінг удосконалив ромб конкурентних переваг М. Портера, додавши до двох незалежних чинників (уряд і випадок), ТНК. Останні також впливають на держави, їх конкурентну позицію у світовому господарстві через дію як на уряд, так і на всі чотири детермінанти, завдяки більшим можливостям розробки і комерціалізації нових знань, широкому використанню інформаційно-комунікаційних технологій, наявності розвиненої інформаційної інфраструктури.

Конкурентні переваги інноваційної моделі розвитку досліджувалися Б. Лундвалем, Б. Йонсоном і К. Фріменом, які обґрунтували основи концепції національних інноваційних систем. У цій концепції центральне місце належало навчанню, яке впливає на генерування нових знань та їх реалізацію в інноваціях. Б. Лундваль у процесі аналізу походження інновацій дійшов висновку, що інновація є кумулятивним процесом, а не дискретним, тобто знання та ідеї, накопичуючись, перетворюються у вагомі винаходи. Тому він надавав вирішального значення навчанню, використовуючи термін "економіка навчання" [4], і розглядав навчання як безперервний процес удосконалення навичок і знань, необхідних для виробництва більш досконалого продукту. Б. Йонсон доповнив цю концепцію навчання процесом "забування", тобто звільнення від звичок і застарілих поглядів, які можуть гальмувати виникнення нових ідей та створення інновацій (підвищення конкурентоспроможності економіки).

Інновації є результатом функціонування комплексної системи із власною структурою, в якій основного значення набувають освіта, наука, держава та інформаційно-комунікаційні технології (рис. 2).

Роль держави полягає не лише у фінансуванні освіти, науки, охорони здоров’я, забезпеченні сприятливих макроекономічних та інституційних умов функціонування інноваційної моделі розвитку економіки, але й у забезпеченні впливу на підвищення національної інноваційної спроможності всіх інституціональних одиниць та попиту на інноваційну продукцію.

Рис. 2. Складові та чинники національної інноваційної системи

Достатнє фінансування, особливо освіти всіх рівнів та науки, розвиток інфраструктури, необхідної для функціонування національної інноваційної системи, підтримка попиту на інноваційні продукти - усі зазначені напрями участі держави в даній моделі, на нашу думку, є її конкурентними перевагами. Отже, конкурентні переваги інноваційної економіки ґрунтуються на креативності працівників, розвиненому творчому потенціалі та патентній діяльності, трансфері технологій та інноваційній активності нації. До переваг слід також віднести наявність досконалої інноваційної інфраструктури.

У 80-90-х роках минулого століття з посиленням динаміки глобалізаційних процесів та розвитком постіндустріальної економіки конкуренція набуває нових ознак: цінова конкуренція поступово замінюється неціновою, вільна конкуренція приватних товаровиробників все більше стикається з конкуренцією монополістичних і олігополістичних структур. Ринки, спочатку відкриті, з часом за рахунок протекціонізму стають частково закритими. Змінилася структура попиту - від споживання масової продукції стандартного рівня якості до індивідуального попиту домашніх господарств та корпоративних секторів. Ці зміни супроводжувались різким загостренням конкуренції, яка часто набувала високого динамізму, руйнівного характеру та агресивності, що зумовило використання для її визначення терміна "гіперконкуренція".

Дослідники наголошують на множинності чинників, які одночасно формують гіперконкуренцію, що характеризується зниженням витрат, підвищенням якості, впровадженням інновацій, використанням ринкових бар’єрів тощо, її дію на різних ринках і за неоднакових умов, стрімкий характер та швидкість змін конкурентної ситуації [6]. За цих умов конкуренти змушені вступати в партнерські відносини, створювати гнучкі альянси, які об’єднують, як правило, партнерів із різними конкурентними перевагами. У рамках цих альянсів відбувається взаємний обмін найновішими науково-технічними досягненнями та інноваціями, що забезпечує успіх конкурентів-партнерів і посилює їхню стійкість та витривалість у конкурентній боротьбі.

Постіндустріальна економіка базується на виробництві наукомістких товарів та інтелектуальних послуг, найбільшими цінностями стають знання, інформація, на основі яких розвиваються інформаційні технології як вагома складова нового електронофікованого типу виробництва, принципово інших, ніж раніше, управлінських систем, інфраструктурних мереж господарства, фінансових потоків [7].

Аналіз фахових публікацій з питань постіндустріальної економіки свідчить, що існує значна розбіжність поглядів стосовно визначення поняття інформаційної економіки. Окремі автори вважають, що інформаційна економіка - це перша, початкова стадія нової економіки постіндустріального суспільства, яка в процесі розвитку перетвориться на економіку знань [8]. Інші виокремлюють у постіндустріальній нову економіку, основою якої є Інтернет-економіка [9].

В окремих публікаціях термін "інформаційна економіка" використовується як синонім економіки знань [10], що є найбільш прийнятним для означення поняття інформаційної економіки.

Інформаційна економіка як особливий тип економіки, в якому інформація є визначальним виробничим ресурсом, базується на інформаційному виробництві та інформаційних технологіях. Інформація охоплює величезні масиви знань, які безпосередньо чи опосередковано передаються від одних інституціональних одиниць до інших. Внаслідок цих передач зникає або зменшується невизначеність, що впливає на якість розробки планів, прогнозів та обґрунтованість рішень у різних сферах діяльності.

Екскурс в історію економічних вчень засвідчив, що американський економіст Марк Порат [11], який увів у науковий обіг термін "інформаційна економіка", розширив видову структуру економічної діяльності, яка розглядається в системі національних рахунків, включивши до неї інформаційну діяльність. Виходячи з прийнятої в рамках національних рахунків секторної структури економіки, вчений виокремив у цій структурі додатково два сектори - первинної і вторинної інформації, залишивши без змін чотири традиційні сектори - виробництва ринкових товарів і нефінансових послуг; загального державного управління; домашніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства.

Сектор первинної інформації, за М. Поратом, охоплює галузі, що виробляють техніку для обробки і передачі інформації і надають ринкові інформаційні послуги. У секторі вторинної інформації зосереджена діяльність із планування, програмування, маркетування товарів і послуг, а також пошуку і розробки нових знань. Сектор вторинної інформації охоплює всі інформаційні служби урядової системи і приватного бізнесу, які створюють інформацію та інформаційну техніку для внутрішніх потреб країни.

Підґрунтям для таких змін у секторній структурі економіки було виявлене і оцінене М. Поратом стрімке зростання частки продажів інформаційних товарів і послуг іншим секторам у США, яке у 1966 р. склало понад 1/5 ВНП, а частка інформаційної індустрії досягла 46% ВНП США.

Фундаментальні дослідження професора Прінстонського університету Фріца Махлупа стали основою для визначення економічної ефективності витрат, пов’язаних із виробництвом і поширенням усіх видів інформації. Він вперше виявив відмінності між термінами "інформація" і "знання": "Производство новых знаний не закончено до тех пор, пока они не переданы другому и не являются более достоянием одного человека… информировать - значит передавать знания... Информация … производится с целью вложить знания в ум другого. Любая информация в обычном значении этого слова есть знания, хотя не всякое знание можно назвать информацией" [12].

У подальших роботах Ф. Махлуп обґрунтував передбачення, що економічний розвиток нині і у найближчі десятиліття визначається не стільки наявністю матеріальних ресурсів і їх продуктивністю, скільки доступністю та швидкістю розповсюдження інформації у суспільстві, а також обсягом інтелектуального капіталу. Цей вчений використав термін "ринкова інформація" для виявлення особливостей функціонування різних ринків товарів і послуг та встановлення цін на них, показав наслідки асиметрії інформації, яка може призвести до прорахунків у прогнозуванні та опрацюванні економічної політики на всіх рівнях управління і на всіх ринках.

Інформаційна економіка характеризується зміною пріоритетів у ресурсах розвитку, його видовій структурі, інфраструктурі і використовуваних технологіях. Замість традиційних ресурсів індустріальної економіки пріоритетними ресурсами інформаційної економіки стають інформація та знання. Фактори виробництва - природні ресурси, праця і капітал - доповнюються інформацією і знаннями, що відображається також і в структурі виробництва товарів і послуг та ринків. Характерною ознакою ІЕ є стрімке зростання частки галузей, які забезпечують створення, передачу і використання інформації та формують інформаційну інфраструктуру, рівень розвитку якої має стати конкурентною перевагою, що визначає конкурентоспроможність економіки. Нові інформаційно-комунікаційні технології впроваджуються в усі сфери діяльності, змінюючи їх моделі та структуру, сприяючи підвищенню рівня наукомісткості виробів традиційних видів діяльності та збільшуючи обсяги виробництва нових високотехнологічних видів продукції і послуг.

Дослідження засвідчує, що інформаційні технології розробляються і реалізуються переважно у розвинених країнах, які заздалегідь подбали про розвиток НДДКР, їх комерціалізацію та створення системи обробки і передачі інформації.

Так, у 90-ті роки ХХ ст. зростання економіки США забезпечувалося за рахунок переважаючих темпів нарощування випуску в галузях високих технологій (high-teck) (табл. 1).

Таблиця 1 Динаміка окремих економічних показників США

Показники

Економіка в цілому

Високотехнологічні галузі (high-teck)

2008

2009

2010

2011

2008

2009

2010

2011

ВВП, реальні зміни до попереднього року, %

4,6

5,9

6,4

4,9

7,8

9,4

6,7

7,3

Зміна цін на продукцію, % до 2000

-7,89

-

4,19

9,1

40,22

-

-7,27

-12,04

Частка зайнятих, %

100

100

100

100

2,88

3,43

2,75

3,08

Заробітна плата на одну особу за год, дол.

11,65

14,02

16,13

17,42

15,68

19,07

22,06

23,92

Коефіцієнт перевищення погодинної зарплати в high-teck галузях

-

-

-

-

1,346

1,360

1,367

1,374

Показники табл. 1 свідчать про високі темпи приросту випуску в галузях high-teck-технологій, що супроводжувалися суттєвим зростанням заробітної плати, пов’язаної з високим рівнем освіти і кваліфікації працівників, та зниженням цін на їх продукцію у середньорічному вимірі. Зазначена пропорція між динамікою заробітної плати і цін підтверджує наявність тенденцій, які сформувались впродовж останніх двох-трьох десятиліть у розвинених економіках, а саме: подорожчання висококваліфікованої праці та здешевлення техніки [13].

Розвинені країни використовують конкурентні переваги, пов’язані з Інтернет-технологіями, що дозволило їм освоїти вигідні сегменти Інтернет-простору, який швидко розширюється. Величезну роль у процесі прискорення науково-технічного прогресу та використання високих технологій у виробництві конкурентоспроможних виробів відіграють ТНК, в яких функціонують потужні науково-дослідні підрозділи, проводяться світового рівня дослідження, завдяки чому ТНК здійснюють вирішальний внесок у створення новітніх технологій, нових видів продукції, спроможних завоювати нові ринки збуту.

ТНК отримують значні конкурентні переваги від розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Вони розміщують філіали в країнах і великих містах, де є висококваліфіковані кадри, науковий потенціал і розвинена інфраструктура. Це дозволяє використовувати необхідні потоки інформації та здійснювати автоматизацію та інформатизацію праці.

Практика розвинених країн свідчить, що в конкурентній боротьбі перемагають країни, в яких фірми і корпорації не лише володіють інформацією, але й посилюють ефективність бізнесу за рахунок створення, зберігання та застосування знань у процесі виробництва товарів і послуг.

За даними ОЕСР, у розвинених країнах завдяки інтенсивному використанню знань та інформації сформувалася висока частка високо і середньо високотехнологічних виробництв у валовій доданій вартості.

Таблиця 2 Частка високо і середньо високотехнологічної продукції у валовій доданій вартості обробної промисловості окремих розвинених країн

Країни

Високотехнологічні виробництва

Середньо високотехнологічні виробництва

Усього

2009

2010

2011

2009

2010

2011

2009

2010

2011

Канада

9,7

10,5

7,5

26,3

27,3

23,0

35,0

37,8

30,5

Італія

9,4

9,3

8,6

24,7

26,1

27,0

34,1

35,4

35,6

Франція

11,6

15,0

13,4

25,8

26,7

26,3

37,4

41,3

39,7

Німеччина

10,7

11,2

12,4

42,3

41,7

44,0

53,0

55,2

56,0

США

21,3

18,8

16,7

25,2

25,1

23,9

46,5

41,8

40,6

Республіка Корея

24,4

24,6

26,8

28,0

51,2

52,6

Фінляндія

6,8

23,4

21,9

22,8

20,9

22,3

29,6

44,3

44,2

Найбільш успішними у використанні високих технологій в обробній промисловості серед досліджуваних країн є Республіка Корея та Фінляндія, де створюється від 23 до 25 % доданої вартості, а з урахуванням середньо високотехнологічних виробництв - до 44-52%. Німеччина також характеризується високим вмістом доданої вартості за рахунок високих технологій, але тут спостерігається чотириразове перевищення частки середньо високотехнологічних виробництв. В Україні частка високотехнологічного сектору в обробній промисловості, за окремими оцінками, становила в 2011 р. - 4,6%, середньо високотехнологічного - 20,6 %.

Значно зросла також частка високотехнологічної продукції в експорті. Зокрема у США вона збільшилася з 65% у 1983 р. до 67,1% у 2011 р.

Завдяки застосуванню інформаційно-комунікаційних технологій особливо інтенсивно розвивається сфера послуг та їх експорт (табл. 3).

Таблиця 3 Експорт послуг, що базуються на інформаційно-комунікаційних технологіях, в окремих розвинених країнах та Україні в 2011 р.

Країни

Види послуг, що базуються на ІКТ

Частка у світовому еспорті %

Зв’язок

Інформаційні послуги

Страхування

Фінансові

Роялті та інші платежі

Інші ділові послуги

Особисті культурні та рекреаційні послуги

Усього експорт послуг

Канада

1776

2788

3414

1038

2854

10336

1614

23820

2,87

Італія

1894

501

1157

893

525

21100

720

26691

3,22

Франція

2500

1256

2074

1071

4066

24133

1868

36968

4,45

Німеччина

2665

6694

6763

4253

4453

33120

1004

58952

Якісна економічна теорія на сайті www.uaeconomic.com : © 2019 рік.